Держава і право феодальної Росії

1. Виникнення держави і її розвиток.
2. Суспільний лад.
3. Державний лад станово - представницької монархії.
4. Становлення абсолютної монархії і її особливості.
5. Джерела права.

Виникнення держави і її розвиток
Утворення Московської держави повязане із формуван-ням російської народності. Перша літописна згадка про Мос-кву датується 1147 р.
У другій половині XІV ст. у північно-східній Русі поси-лилась тенденція до обєднання земель. Центром обєднання стало Московське князівство, яке виділилось із Володимира -Суздальського ще в XІІст. 
Послаблення і розпад Золотої Орди, розвиток економіч-них міжкнязівських звязків і торгівлі, виникнення нових міст і укріплення становища дворянства відіграли роль обєднуючих факторів. У Московському князівстві інтенсивно розвивалась система помістних відносин: дворяни одержували землю від великого князя за службу і на строк служби. Це стави-ло їх в залежність від князя і укріплювало його владу.
З XІІІ ст. Московські князі і церква розпочинають здійс-нювати широку колонізацію заволзьких територій, створю-ються нові монастирі, міста.
Відбувається обєднання російських земель навколо но-вого центру Москви, створюється централізований держав-ний апарат.
Під час централізації відбувається перетворення всієї політичної системи. Замість великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава. 
Централізація привела до суттєвих змін у державному апараті і державній ідеології. Великий князь став називатися царем за аналогією з ординським ханом чи візантійським ім-ператором. Русь прийняла від Візантії атрибути православної держави, державну і релігійну символіку. У XV ст. митрополит на Русі став призначатися без згоди візантійського патріарха.
Посилення влади великого князя (царя) відбувалось па-ралельно з формуванням нової системи державного управ-ління приказно- воєводської. Для неї були характерні централізація і становість. Вищим органом влади стала Бояр-ська дума, що складалась із світських і духовних феодалів. Це був аристократичний дорадчий орган. 
До середини XVІ ст. остаточно склалась багатонаціона-льна російська держава. На вершині державної ієрархічної пі-раміди знаходилась царська влада, не обмежена ні політично, ні юридично. Цар видавав статути, укази, судебники. Він був вищим джерелом державної влади. 
Формування державного апарату здійснювалось за принципом місництва, яке базувалось на критеріях знатності походження. До компетенції Думи відносилась участь у фор-муванні законодавства, в управлінні та судовій діяльності. Як верховний орган управління, Дума зливалась з приказами.
З XVІ ст. двірцево-вотчинна система управління транс-формується в приказно-воєводську систему. Великі князі да-ють своїм боярам доручення відати тією чи іншою областю управління, тобто приказувати. Із цих доручень виникають спеціалізовані, галузеві органи управління прикази, які стають монопольними органами центрального управління (Посольський, Помістний, Розбійний), що суміщають адміні-стративні і судові функції. Очолює приказ боярин, якому під-порядковані приказні дяки і писарі. На місцях знаходились спеціальні уповноважені. Поряд з галузевими приказами піз-ніше стали виникати територіальні, які завідували справами окремих регіонів.
До середини XVІ ст. місцеве управління базувалось на системі кормлінь. У повіти і князівства, приєднані до Москви, направлялись намісники (у міста) і волостелі (у волості), що мали повний набір повноважень. У своїй діяльності намісни-ки і волостелі опирались на штат чиновників. 
Вони відали адміністративними, фінансовими і судови-ми органами, залишаючи частину зборів з місцевого населен-ня собі.
Особливості процесу державної централізації зводились до наступного: візантійський і східний вплив обумовили сильні деспотичні тенденції в структурі і політиці влади; основ-ною опорою самодержавної влади став не союз міст з дворян-ством, а помістне дворянство; централізація супроводжува-лась закріпаченням селянства і посиленням станової диференціації.

Суспільний лад
У XVІ ст. московська держава приєднує до себе нові і нові землі. Відбувається подальше юридичне оформлення станів (обовязків і привілей). Правлячий клас чітко ділиться на феодальну аристократію бояр і дворян. Економічною ба-зою першої групи були вотчинні землеволодіння, другої помістне землеволодіння. Вотчина була спадковою владою, помістя давалось на строк і при умові служби. 
У середині XVІ ст. була зроблена перша спроба юридично зрівняти вотчину з помістям. Встановлювався єдиний по-рядок державної (військової) служби. З певних розмірів земельних угідь залежно від їх виду (вотчина чи помістя) власники зобовязувались встановлювати однакове число екіпірованих і озброєних людей. Принцип службовості розповсюджувався на обидва феодальні стани боярство і дворянство. Одночасно розширюються права власників помість: дається дозвіл на обмін помістя на вотчину, передачу в придане, на спадку-вання. З XVІІ ст. помістя царським указом могли перетворю-ватись у вотчини. 
Консолідація феодального стану супроводжувалась за-кріпленням його привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі посади. Міське населен-ня в XVІІ ст. одержує стійку назву посадські люди. Скла-лась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що торгу-вали за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи). 
Гості обєднувались у корпорації, користувались приві-леями. Виконуючи фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами. 
Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як гості, повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.
Чорні посадські люди жили на землі, що була власніс-тю державної казни, і у повному обємі несли державне тяг-ло, що накладалось на міську общину.
Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам звільнялась від державного тягла і на-зивалась білими слободами. З 1550 р. розпочинається полі-тика скорочення білих слобод, приймаються законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських лю-дей у білі слободи.
Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне тягло білі слободи. За посадом було закріплено все його населен-ня, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.
Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у між князівських договорах записувалось зобовязання не переманювати один у одного горнотяглових селян.
Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу се-лян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати потилого (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться заповідні літа, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. по-чали видаватись укази про урочні літа, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 15 р.).
Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило урочні літа і встановило безстроковість розшуку. 
До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння чор-них (державних) волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що в них проживали, перетворю-вались на кріпаків. На відміну від чорносошних владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам, поміщикам, монас-тирям) всі повинності несли безпосередньо на користь власника.
Прикріплення розвивалось двома шляхами позаеконо-мічним і економічним. У XV ст. існувало дві основні катего-рії селян: старожильці і новоприходці. Перші вели своє гос-подарство і в повному обсязі несли свої повинності, складаю-чи основу феодального господарства. Інші, які тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користу-вались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути половником (працювати за по-ловину врожаю) або серебрянником (працювати за проценти).
Основним документом, який закріпив права землевлас-ників на селян втікачів і бобилів (одиноких безземельних се-лян), стали переписні книги 1626 р. 
Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявля-лась в інституті холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу холопів з кріпаками.

Державний лад станово-представницької монархії
У 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Мос-ковського, який передавався у спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професій-них чиновників, повязаних з приказами.
Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що проводились з середини XVІ ст. до сере-дини XVІІ ст. Їх скликання оголошувалось царською грамо-тою. У склад Собору входили Боярська дума, Освячений собор (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та посадів.
Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі.
Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Пи-тання обговорювались по станах, але приймались усім скла-дом Собору.
Крім назви Земський собор, представницькі установи мали й інші назви: рада всієї землі, собор, загальна рада, велика земська дума. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових.
Станово-представницькими органами на місцях у сере-дині XVІ ст. стали земські і губні хати. Заснування цих орга-нів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні са-моуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із кращих людей сотських, пятидесятських, старост, цілу-вальників і дяків.
Діяльність земських і губних хат контролювалась різни-ми галузевими приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом.
Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот.
Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий питаннями фінансування.
Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розряд-ний, Помістний і Ямський прикази.
Розбійний очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ.
До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приста-вів і прикажчиків.

Становлення абсолютної монархії і її особливості
На кінець XVІІ ст. у Росії розпочинає складатись абсо-лютна монархія.
Для абсолютної монархії характерна наявність сильного, розгалуженого професійного бюрократичного апарату, силь-ної постійної армії, ліквідація всіх станово-представницьких органів і установ. Усі ці ознаки були характерні і для російсь-кого абсолютизму. Але у російського абсолютизму були свої суттєві особливості: 
якщо абсолютна монархія в Європі складалась за умов розвитку капіталістичних відносин і відміни старих феодаль-них інститутів (особливо кріпосного права), то абсолютизм у Росії співпав з розвитком кріпосництва;
якщо соціальною базою західноєвропейського абсолю-тизму був союз дворянства з містами (вільними, імперськи-ми), то російський абсолютизм опирався, в основному, на кріпосницьке дворянство, службовий стан. 
Встановлення абсолютної монархії в Росії супроводжу-валось широкою експансією держави, її вторгненням в усі сфери суспільного, корпоративного і приватного життя. Екс-пансіоністські прагнення виразились, перш за все, у прагненні до розширення своєї території і виходу до моря. Наступним напрямом стала політика подальшого закріпачення, яка прийняла найбільш жорстокі форми у XVІІ ст. Посилення ролі держави виявилось також у детальній регламентації прав і обовязків окремих станів та соціальних груп. Поряд з цим відбувалась юридична консолідація правлячого класу, із різ-них феодальних прошарків склався стан дворянства.
Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають поліцейською не тільки тому, що в цей період була створе-на професійна поліція, але й тому, що держава прагнула втру-чатися навіть у життєві дрібниці, регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVІІІ ст. наказували населенню, коли га-сити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити чи не брити бороди тощо.
Місцем зародження капіталістичних елементів (без яких неможливе встановлення абсолютизму) у Росії стали: ману-фактурне виробництво (державне і приватне), поміщицьке виробництво, селянська і купецька торгівля.
Мануфактурне виробництво стимулювало ріст торгового обороту. Основними формами торгової діяльності були ярмарки і торжки. Проникнення до складу купецтва селян, що роз-багатіли, відступ від протекціоністської потенціальної полі-тики викликали нестабільність положення старого традицій-ного купецтва.
Правлячим класом залишалось дворянство. У період формування абсолютної монархії відбувалась консолідація цього стану. Особливе положення феодальної аристократії (боярст-ва) вже в кінці XVІІ ст. різко обмежується, а потім і ліквіду-ється. Важливим кроком у цьому напрямі був акт про відміну місництва 1682 р. Аристократичне походження втрачає свої позиції при призначенні на керівні державні посади. Його за-мінюють вислуга, кваліфікація і особиста відданість госуда-рю і системі. Пізніше ці принципи будуть оформлені в Табелі про ранги 1722 р. Економічну консолідацію завершив Указ про єдиноспадковість (1714 р.), який ліквідував правову різни-цю між вотчиною і помістям, обєднавши їх в єдине юридичне поняття нерухоме майно. Дворянство стає єдиним служилим станом. Служба для дворянина була обовязком і продовжувалась до кінця його життя. З 1736 р. строк державної слу-жби був обмежений 25 роками, а з 1762 року обовязковість дворянської служби була відмінена.
Оформлення нових соціальних груп відбувалося на фоні знищення старих станово-представницьких установ. Останній Земський собор відбувся у середині XVІІ ст. Після цього з 60 до 80 рр. XVІІ ст. скликались станові збори. Ліквідація станово-представницьких органів була обумовлена позицією центральної адміністрації, реформою фінансової системи і збройних сил. 
Централізація влади, формування професійної бюрокра-тії, з одного боку, і посилення кріпосницької системи (тобто ліквідації залишків селянського самоуправління) з другого руйнували систему земського представництва. Дворянство ставало єдиним правлячим станом, захопивши в центрі майже всі місця в державному апараті і армії, а на місцях ставши повноправним господарем над селянами. Майже такі ж сильні позиції дворянство мало і в містах.
Суттєві зміни в соціальній структурі суспільства кінця XVІІ початку XVІІІ ст. виявились під час військових реформ. У кінці XVІІ ст. основу війська все ще складала дворянська кіннота. Все сильніше вона доповнюється, а потім відтісня-ється новими формуваннями: стрілецькими частинами і пол-ками іноземного строю.
Якщо стрільці ще були напіврегулярним військом і були привязані до своїх дворів і посадів, то полки іноземного строю були зародженням професійної армії. Офіцерський корпус вже в кінці XVІІ ст. швидко поповнювався іноземни-ми спеціалістами. Цей шлях військових реформ дозволяв центральній владі стати незалежною від дворянства у справі формування збройних сил, одночасно використовуючи дво-рянство при створенні офіцерських кадрів. 
У кінці XVІІ ст. змінюється податкова система. Існуючі податки доповнюються додатковими, найважливішими з яких були: митний збір, кабацькі (непрямі податки), данні (прямі податки), оброчні, ямські, стрілецькі, соляний і тютюновий акцизи. 
Характерним є те, що вже в кінці XVІІ ст. здійснювалась станова розверстка прямих податків: принцип становості від-роджувався при абсолютизмі в новій якості для розподілен-ня станових привілей, обовязків і служби. У 1718 р. був про-ведений подушний перепис, і фінансові служби перейшли до подушного обкладання населення. У результаті цього були виділені групи неподатних станів (дворянство і духовенство), і фактично зрівняні в податному відношенні різні групи се-лянського населення (державні, владельчеські, холопи).
Посилення монархічної влади неминуче зіткнулось з політичними інтересами церкви. Соборне уложення стало юридичною перепоною для концентрації земельної власності церкви і для розширення її юрисдикції. Вже в кінці XVІІ ст. стали обмежуватись деякі фінансово-податкові пільги церковних установ, а пізніше церковні установи повинні були сплачувати все більше і більше видів податків. У 1718 р. Духовний регламент заснував вищий орган церковного управління, який з 1721 р. став називатись Святішим Урядовим Синодом. З 1722 р. контроль за діяльністю Синоду був покладений на світського чиновника. 
У 1762 р. створюється спеціальна комісія, яка розпоря-джалась усім церковним майном, відміняються торгові приві-леї духовенства. У 1764 р. на Колегію Економії покладались усі обовязки з управління церковними помістями та конт-роль за їх прибутками. З 1786 р. управління церковними зем-лями остаточно перейшло до органів, що відали державним майном.

Джерела права
Основними джерелами загальноросійського права в XV XVІІ ст. були велике княже (царське) законодавство (головні, указні, духовні грамоти, укази), приговори Боярської думи, постанови Земських соборів, галузеві розпорядження приказів.
Створюються нові складні форми законодавства загальноросійські кодекси: Судебники, Соборне Уложення, указні (статутні), в яких систематизувались норми, що ввійшли в основний текст книги Судебників: статутна книга Розбійного приказу, статутні книги Помістного і Земського приказів.
У XV XVІ ст. цивільно-правові відносини поступово виділяються в особливу сферу, і їх регулювання здійснюється спеціальними нормами, які були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку товарно-грошових і обмінних відносин, а також відносин феодальної експлуатації, що базувалась на різних формах земельної власності (вотчинної і помістної). Субєктами цих відносин були як приватні, так і колективні особи (община, монастирі тощо). 
Основними способами набуття речових прав вважались захоплення, давність, знахідка, договір і пожалування.
Договір у XV XVІ ст. один із найбільш розповсюджених способів набуття прав на майно. Широке розповсю-дження одержує письмова форма угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в угодах про неру-хомість набувають законну силу після їх проходження в офі-ційній інстанції, контроль держави за цією процедурою поси-люється після введення писарських книг.
Основними формами земельної власності були вотчина (спадкове землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на декілька видів згідно з характером субєктів (двірцеві, державні, церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за вислугою, куповані).
Помістні наділи жалувались із княжих (двірцевих) зе-мель особам, безпосередньо звязаним з княжим двором і службою князю.
Розмір помістного окладу, який перераховувався в грошовій формі, визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних обовязків.
Зобовязальне право XV XVІ ст. розвивалось шляхом поступової заміни особистої відповідальності майновою.
Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду протягом певного ко-роткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані спяніння або внаслідок обману.
До середини XVІ ст. переважною формою укладання до-говорів залишалась усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма угод.
У спадковому праві в XV XVІ ст. спостерігається тен-денція до поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця.
У XV XVІ ст. основне коло спадкоємців за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобовязаннями та розраховувалися за них із загальної спадкової маси. 
При наявності синів, доньки усувались від успадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови не до-пускались до успадкування родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі. У першому загальноросійському (великокняжому) Судебнику 1497 р. знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової практики і литовського законодавства. Головною метою Судебника було розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель. Фактично Судебник був, перш за все, інструкцією для організації судового процесу.
У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які ре-гулюються центральною владою, проводиться певна вираже-на соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип пока-рань. Значно чіткіше встановлюються в законі субєктивні ознаки злочину, розробляються форми вини. 
Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно повязувалась з інтересами держави.
Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як облиховання: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він завідомо лиха людина, цього було достатньо для застосування до нього ка-тувань. Обвинувачення висували 15 20 кращих людей: ді-тей боярських, дворян, представників верхівки посаду або се-лянської общини. До лихих, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душо-губство), особливі види тяжби. Зявляється поняття крамо-ла антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих ви-дів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.
У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (державний вбивця, розбійний вбивця), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, головна (викрадення людей) крадіжка, не-відокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викра-дення майна).
Система покарань за судебниками ускладнюється, фор-мується нова мета покарання устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні пока-рання застосовувались як основний або додатковий вид пока-рання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покаран-ня була торгова страта, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язи-ка, таврування) у період судебників лише розпочинали вво-дитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важ-ливу символічну функцію виділення злочинця із загальної маси, позначення його.
Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості про-ступку і статусу потерпілого.
У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагаль-ний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ, де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих справ поступово розширювалось. Суть розшукного (інквізи-ційного) процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали такі докази, як затриман-ня на місці злочину або особисте визнання. Для одержання останнього застосовувалось катування. Іншим новим проце-суальним засобом був повальний обшук масовий допит місцевого населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури облиховання. За вироком суду об-лихований злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному увязненню на невизначений строк.
Судова система складалася з таких інстанцій:
а) суд намісників (волостей, воєвод);
б) приказний суд;
в) суд Боярської думи чи великого князя.
Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика змішаних судів.
У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від адміністративного апарату.
Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри, посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На місцях судова влада на-лежала намісникам, волостелям, пізніше губним, земським органам і воєводам.