Розвиток культури в Україні у першій половині XIX ст.

Розвиток культури в Україні у першій половині XIX ст.

Загальна характеристика розвитку культури.
У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.
Характерною рисою цього періоду була дедалі глибша демократизація культури. Серед діячів культури ставало все більше різночинців, які розгортали рішучу боротьбу проти самодержавно-релігійної ідеології, зокрема теорії офіційної народності, і в своїй творчості відображали життя, настрої й думи народних мас. Крім того, поступово до культури прилучалися дедалі ширші верстви населення.
Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники, художники, композитори виявляли великий інтерес до України і в своїй творчості широко розробляли мотиви й теми з життя українського народу, виступали на його захист, протестували проти політики національного гноблення, що її проводив царський уряд. Російські учені вивчали історію, мову, географію, побут українського народу, в ряді випадків працювали в Україні. Українські вчені, письменники, митці часто здобували освіту в російських навчальних закладах, запозичували досвід передових діячів російської культури, мали з ними тісні дружні взаємини, користувалися їхніми порадами. Багато з них працювали в Росії, писали твори російською мовою, їх стали вважати діячами російської культури.
Зокрема значну роль у розвитку української культури відігравали столичні міста Москва і Петербург. У Московському і Петербурзькому університетах навчалися багато вихідців з України, які потім внесли значний вклад у розвиток української культури. Велике значення мало те, що в Москві й Петербурзі було опубліковано багато пам'яток українського фольклору, художніх творів українських письменників, наукових праць з історії України. Так, перші видання Енеїди І. Котляревського, твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Кобзар Т. Шевченка вийшли в Петербурзі. У Москві були надруковані Малороссийские песни М. Максимовича, повісті й оповідання Г. Квітки-Основ'яненка і багато інших творів. Навіть перша граматика української мови, підготовлена О. Павловським, побачила світ у Петербурзі (1818 p.).
Царський уряд, намагаючись зберегти непорушною віджилу феодально-кріпосницьку систему, всіляко гальмував розвиток передової культури. Особливо реакційною була його політика в національних районах, в тому числі й в Україні. Царизм забороняв розвиток української культури, не дозволяв дітям навчатися в школах рідною мовою, робив усе, щоб тримати трудящих у темряві. Реакційною була політика в галузі культури й освіти Австрійської монархії в західноукраїнських землях.
Однак, всупереч гнобительській політиці царського самодержавства й Австрійської монархії, розвиток культури в Україні не припинявся.
Освіта.
Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Міністр народної освіти адмірал О. Шишков, підкреслюючи становий характер освітньої політики царизму, у 1824 р. говорив: Навчати грамоти весь народзавдало б більше шкоди, ніж користі. До того ж царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою.
Однак формування капіталістичних відносин, і насамперед, розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагали дедалі більшого числа освічених, кваліфікованих працівників і зумовлювали збільшення кількості навчальних закладів і учнів у них.
Міністерство народної освіти, яке почало діяти в p., вирішило провести реформу системи освіти і затвердило Попередні правила народної освіти, а в 1804 р. статут навчальних закладів. За Попередніми правилами передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.
У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були початковими, навчання продовжувалося 46 місяців в селах і до одного року в' містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри.
Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.
Ще більш становий дворянський характер мали гімназії середні школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. 7 років. У гімназіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і словесних наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. За статутом 1828 p., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а введено викладання закону божого, священної й церковної історії, грецької мови.
Через те, що царизм свідомо гальмував розвиток освіти, число шкіл і учнів у них залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. У 1856 р. на українських землях, що перебували в складі Росії, офіційно числилося тільки 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів (на 13,5 млн. чол. населення). На 100 жителів України припадало 0,61 учня (в середньому по Росії 0,7). А у США тоді один учень припадав на 5 жителів, у Франції та Англії на 11.
Ще менше була розвинута середня освіта, її здобувати дітям недворянського походження царський уряд не дозволяв. Гімназії існували лише в губернських і окремих повітових містах. На кінець 50-х років в Україні їх було 18: по дві у Харкові, Києві та Одесі і по одній у Катеринославі, Сімферополі, Херсоні, Білій Церкві, Житомирі, Ровні, Кам'янці-Подільському, Немирові, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Полтаві. У них навчалося 4 тис. учнів.
Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщиці, продовжували існувати дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків і в яких дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Буди також приватні пансіони (в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Херсоні, а потім у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Для навчання середньої освіти і виховання дочок дворян були засновані інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).
Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 p.), Кременецький на Волині, створений у 1819 р. на базі гімназії (після польського повстання 18301831 pp. його було закрито, а потім переведено до Києва і реорганізовано в університет), і Ніжинський, в який було у 1832 р. перетворено Гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів О. А. і І. А. Безбородьків.
Поряд з загальноосвітніми в Україні діяли й нечисленні професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 p. і Києві (з 1852 р.) із дворянських синків виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, заснована ще в 1787 р., у Києві в 1842 р. була створена фельдшерська школа, у Миколаєві артилерійське (з 1794 р.) і штурманське (з 1798 р.) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 30-ті роки було відкрито училище торговельного мореплавства, в Севастополі морську школу. У 1855 р. біля Харкова почала працювати землеробська школа, яка готувала агрономів.
Київська академія, яка у попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури в Україні і у слов'янському, світі взагалі, після видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за яким їх призначенням визнавалося надання учням виключно богословської освіти і підготовка духівництва, остаточно втратила своє значення освітнього центру і повністю перетворилася на звичайний духовний учбовий заклад.
У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні два. Це були університети: Московський (1755 p.), Петербурзький (1819 p.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 p.), Віленський (1803 p., закритий після польського повстання 18301831 pp.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 p.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 p., була підготовка юнацтва для вступу у різні звання державної служби, тобто підготовка державних чиновників.
У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В. Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (18051811 pp.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. 346, у 1855 р. 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.
Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. 808.
За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.
Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів.
Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, тому вони нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 18481849 pp. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи Харківський і Київський було передано у відання генерал-губернаторів.
У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях. Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині онімечення й румунізації, а на Закарпаттіполітику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань. Призначених для нижчих верств населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і нормальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало, при цьому майже всі школи Галичини й Буковини були підпорядковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд утримання шкіл переклав на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку мову. А поряд з німецькою в Галичині в школу проникала польська, на Буковині румунська, в Закарпатті угорська мови. І тільки в українських парафіяльних школах, що існували в ряді сіл завдяки піклуванню населення, навчання велося українською мовою.
Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах.
У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість нього до 1817 р. діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія.
Наука.
Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку наукової думки, особливо природничих наук, боячись поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології. Однак об'єктивні умови формування капіталістичних відносин, зокрема зростання промисловості, торгівлі, міст, спроби інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво, посилення економічних зв'язків усередині країни і з чужоземними країнами, дальший процес становлення націй і національної самосвідомості народів, зумовлювали науковий прогрес як у галузі природничих, так і гуманітарних наук.
В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, лікар Ф. Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров та ін.
З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 18131820 pp. був ректором Тимофій Федорович Осиповський (17651832), який переїхав до Харкова з Петербурга. У наукових працях з математики, фізики й астрономії він висловив немало нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму з філософії. Його тритомний Курс математики відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (18091888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії.
Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О. І. Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 18421854 pp.
У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняев (17931871), а в галузі геології Никифор Дмитрович Борисяк (18171882).
Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та інших природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (18041873). Значний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (18101881). який у 18581861 pp. був попечителем Київського учбового округу.
Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Зокрема матеріалістичні погляди висловлювали декабристи, Т. Шевченко, ряд природознавців (Т. Осиповський, М. Максимович та ін.). У галузі словесних наук цінні праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський, засновник вітчизняного слов'янознавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін.
Розвиток капіталістичних відносин ставив дедалі більші вимоги до вивчення географії, статистики і економіки України. У зв'язку з цим у першій половині XIX ст. в Україні з'явилося ряд важливих праць із цих галузей знань. Це були, зокрема, 4 томи Трудів Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснованої у 1851 р. при Київському університеті, тритомні Записки о Полтавской губернии М. Арандаренка, тритомне Статистическое описание Киевской губернии, підготовлене Д. Дуравським і видане в 1852 р. в Петербурзі І. Фундуклеєм, Опыт статистического описания Новороссийского края А. Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р та ін.
Значний крок уперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична думка. За умов національно-культурного відродження зріс інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час І започаткувалася так звана народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням історика вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел актового, архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. Значні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського (18081877), який, будучи секретарем Общества истории и древностей при Московському університеті і редактором видаваних ним Чтений (18461848, 18581876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України Історію Русів, Літопис Самовидця, Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ П. Симоновського та ін. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в Києві в 1843 р.
У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII початку XIX ст. особливе місце займає Історія Русів напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. і вперше був опублікований О. Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 p., підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.
Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка ґрунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д. М. Бантиш-Каменський (17881859). Виходець із дворянської родини, він п'ять років працював у канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна, потім обіймав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника. Його книга Історія Малої Росії вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, удруге в 1830 р. у трьох частинах, згодом у 1843 р.
Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М. Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів та царських сановників, гетьманів і козацьких старшин Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також зовнішньополітичні події.
Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була Історія Малоросії М. Маркевича (18041860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин.
Історія Малоросії була видана в 18421843 рр, у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 p.). Ідучи за автором Історії Русів, Маркевич прагнув історично обґрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток.
Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав ряд праць А. Скальковський (18081898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора князя М. Воронцова на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского (1841) і Наезды гайдамаков на Западную Украину (1845). Залучивши новий багатий архівний матеріал, Скальковський у той же час в оцінці історичних подій стояв на дворянсько-монархічних позиціях. Він різко негативно оцінював антикріпосницьку боротьбу народних мас, зокрема гайдамацькі рухи, повністю схвалював гнобительську політику царизму.
Визначним прогресивним ученим, який вніс значний вклад у розвиток історичної думки, був М. Максимович, виходець з родини дрібного поміщика, нащадка козацьких старшин, перший ректор Київського університету. У своїх численних, переважно невеликих за своїм розміром працях, Максимович провів велику критичну роботу по. перевірці достовірності літописів та інших історичних джерел і правильності зображення історичних подій у працях різних істориків. Він висловив цілий ряд оригінальних думок про різні проблеми з історії України. Слідом за М. Ломоносовим він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії про мниме запустіння України в нашестя Батиєво, що її активно пропагував російський історик М. Погодін, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом чи племенем, а особливим станом українського народу, витвором соціально-економічного і політичного розвитку України. Максимович займався також вивченням історії народних рухів. Зокрема він був першим істориком Коліївщини великого народного повстання на Правобережжі в 1768 р.
Наприкінці 30-х у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М. І. Костомаров (18171885). У 18421844 pp. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І. Бецького Молодик були надруковані перші історичні праці Костомарове Русско-польские вельможи. Князья Острожские и Первые войны малороссийских казаков с поляками.
Для поширення науки, освіти і культури у західноукраїнських землях мала велике значення діяльність науково-дослідного інституту Оссолінеум інституту Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю. Оссолінським польським просвітителем, літературознавцем та істориком. В інституті були бібліотека і музей, в яких уже на кінець 30-х років було зібрано близько 500 тис. книг із філософії, літератури, географії, права, багатющі колекції зброї, рідкісних монет, картин, гравюр та ін. пам'яток старовини й мистецтва.
Розвиток української літературної мови.
У процесі поступового становлення української нації формувалася українська національна мова, в снові якої лежала народна розмовна мова. Російський царизм, правляча австро-угорська монархічна кліка, російські, німецькі, польські, угорські й румунські феодали ігнорували українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови.
Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток. У 18-18 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.
Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.
Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін.) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П. Куліш у виданні Кобзаря Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі (кулішівка), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису.
Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського Є. Гребінки і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка.
Усна народна творчість.
Величезне значення для остаточного сформування української національної мови і становлення української літератури мав дальший розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, в першій половині ХХ ст. у своїх піснях, переказах, легендах, українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови. Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.
Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.
Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін.) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П. Куліш у виданні Кобзаря Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі (кулішівка), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису.
Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-АртемовськогоЄ. Гребінки і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка.
Становлення нової неукраїнської літератури.
У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному ґрунті, вона мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літературами.
Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури, значною мірою ґрунтуючись на сюжетах, образах, мотивах і методиці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці селян і селянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.
У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких настроїв селянства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства. Письменники часто подавали образи злих, несправедливих панів-кріпосників, змальовували їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, показували хабарництво, підступність, зловживання царських чиновників.
У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську літературу вводяться нові художні жанри повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема та ін.
Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769 1838). Народившись 29 серпня 1769 р. у місті Полтаві в родині дрібного канцеляриста (з дворян) міської управи, Котляревський навчався у дяка й місцевій семінарії, потім працював у поміщицьких маєтках домашнім учителем, служив у армії, 1806 року брав участь у поході проти Туреччини, а після виходу у відставку з 1810 р. оселився назавжди в Полтаві. 1812 року сформував козачий полк для участі у боях проти військ Наполеона. У 181821 pp. був директором Полтавського театру, потім обіймав посаду попечителя богоугодних закладів.
Маючи великий хист до віршування, Котляревський на сюжетній основі Енеїди Вергілія створив бурлескно-травестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі коштом конотопського поміщика Максима Парпури (без відома автора) під назвою Енеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским. Повний текст поеми вийшов 1842 року в друкарні Харківського університету.
Написана барвистою народною мовою, Енеїда містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини XVIII ст. Автор з великим співчуттям малює образи простих людей, їх доброту, розум, спритність, порядність, завзяття, мужність, патріотизм і, в той же час, засуджує сваволю, користолюбність, жадібність, тупість, неуцтво, жорстокість панів, чиновників та інших представників панівних класів.
У 1817-1818 pp. Котляревський написав п'єси Наталка Полтавка (музику пізніше написав М. Лисенко) і Москаль-чарівник, які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. В основних ролях виступав М. Щепкін. П'єси Котляревського поклали початок новій українській драматургії.
Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро Петрович Гулак-Артемовський (17901865). Народився Гулак-Артемовський 16 січня 1790 р. в м. Городищі Черкаського повіту на Київщині (тепер місто Черкаської області) в сім'ї священика. Навчався в Київській духовній академії, потім на словесному факультеті Харківського університету. Став професором цього університету, викладав російську історію, географію і статистику, в 18411849 pp. був ректором.
У нову українську літературу Гулак-Артемовський ввійшов як автор, насамперед байок (Справжня добрість, Пан та Собака, Солопій та Хівря й ін.), байок-приказок, романтичних балад (Твардовський переробка твору Міцкевича і Рибалка вільний переклад поезії Гете), а також як автор переробок од Горація, віршів побутового характеру, віршованих і прозових послань.
Стоячи на цілком лояльних щодо царизму позиціях, Гулак-Артемовський у той же час у своїх творах критикував жорстокість панів-кріпосників, подавав позитивні образи простих людей. Критикою кріпосницьких порядків і висловленням співчуття до гнобленого поміщиками селянства найбільш яскраво відзначається байка Пан та Собака (1818), що стала найвідомішим твором автора.
У розвитку прози в новій українській літературі визначне місце належить Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку (17781843), який став першим видатним українським прозаїком. Народився Г. Квітка у передмісті Харкова Основі (звідси псевдонім Основ'яненко) в поміщицькій родині. Замолоду кілька років був послушником у Курязькому монастирі. Потім брав активну участь у тодішньому громадському й літературному житті, обіймав ряд посад був директором Харківського театру, керував справами інституту шляхетних дівчат, працював одним з редакторів журналу Украинский вестник (18161819), обирався предводителем дворянства Харківського повіту, був головою Харківської кримінальної палати.
Серед творів Квітки-Основ'яненка найбільше значення мають п'єси українською та російською мовами Дворянские выборы, Шельменко-денщик, Сватання на Гончарівці та ін., повісті й оповідання Маруся, Сердешна Оксана, Салдацький патрет, Конотопська відьма та ін., романи й повісті російською мовою Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Сто-лбикова, Пан Халявский тощо. Перша книжка Малоросійських повістей Квітки-Основ'яненка вийшла в 1834 p., друга в 1837 р. у Москві.
У творах Квітки-Основ'яненка відображалася широка панорама життя України і, насамперед, простих людей. Селян і селянок автор показував розумними, щирими, чесними, чуйними, такими, які мали моральну перевагу перед благородними. Квітка картав паразитизм, неробство, зловживання, тупість, корисливість панів, чиновників та інших представників панівних верств. Разом з тим у творчості Квітки-Основ'яненка сильними були елементи сентименталізму та ідеалізації селянського життя.
Письменником широкого діапазону поетом, прозаїком, видавцем у період становлення нової української літератури виявив себе Євген Павлович Гребінка (1812 1848). Народився Гребінка 21 січня 1812 р. в родині дрібного поміщика, відставного офіцера на хуторі Убіжище поблизу Пирятина по Полтавщині (тепер с Мар'янівка Гребінківського району Полтавської обл.). Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук (18251831), після деякий час був на військовій службі. Вийшовши у відставку, 1834 року переїхав до Петербурга, працював викладачем російської словесності у військових навчальних закладах й інституті гірничих інженерів, брав активну участь у літературному житті, допомагав викупу Т. Г. Шевченка, сприяв його творчості, публікації його творів, зокрема Кобзаря (1840). У 1841 р. Гребінка видав альманах Ластівку, в якому поряд з своїми опублікував твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиков-ського, В. Забіли та ін.
У 1834 р. в Петербурзі вийшов збірник Малороссийские приказки, де було опубліковано 25 байок українською мовою. Використавши тематику й сюжети байок Крилова, Гребінка створив оригінальні твори, внісши в них дух української народної творчості, національний колорит, погляди, настрої й думи українських селян. В алегоричній формі він реалістично зображував працьовитість, мудрість, кмітливість, порядність та доброту простих людей і різко викривав і висміював дику сваволю поміщиків, їх хижацтво, неробство, чванливість, несправедливість, підкупність, хабарництво, бюрократизм чиновників і, зокрема, суддів (байки Ведмежий суд, Рибалка, Вовк і Огонь, Зозуля та Снігир, Школяр Денис, Віл та ін.).
Гребінка писав українською й російською мовами ліричні поезії. Деякі з них Українська мелодія (Ні, мамо, не можна нелюба любить!), романс Черные очи (Очи черные, очи страстные ), вірші-пісні Молода еще девица я была, Казак на чужбине стали популярними народними піснями.
У романтичній поезії російською мовою Богдан, у прозових творах російською мовою романі Чайковський, повісті Ніжинський полковник Золотаренко та деяких інших Гребінка любовно, в дусі народних дум і пісень оспівав героїчне минуле України, боротьбу українського народу проти іноземних загарбників-турків, кримських татар, польських шляхтичів, високо оцінив Богдана Хмельницького.
У деяких творах, зокрема повістях Кулик і Пригоди синьої асигнації, Гребінка критично зображував сучасне письменникові життя кріпосної Росії, подавав цілу низку типових образів, які нагадували героїв гоголівських Мертвих душ.
Під впливом літератури Східної України розвивалася література на західноукраїнських землях. Нечисленна прогресивно настроєна інтелігенція з захопленням читала і сприймала збірники українських народних пісень і дум Цертелєва і Максимовича, твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, праці Срезневського, Бодянськогота ін. Особливо любовно були зустрінуті нею твори Т. Шевченка. Важливе значення для розвитку західноукраїнської літератури, що відбувався в єдиному річищі і був складовою частиною становлення нової української літератури, мали діяльність Руської трійці письменників і просвітителів Маркіяна Семеновича Шашкевича (18111843), Івана Миколайовича Вагилевича (18111866) і Якова Федоровича Головацького (18141888) і особливо виданий ними альманах Русалка Дністровая (1837). Опублікованими в Русалці Дністровій народними піснями, своїми власними віршами, оповіданнями, науковими працями вони проповідували єдність західноукраїнського населення з усім українським народом, дружбу з слов'янськими народами, висловлювали любов до трудового народу, його культури, мови, літератури і прагнули їх розвивати.
На Закарпатті серед літературно-громадських діячів (так званих будителів), які протестували проти мадяризації українського населення, підкреслювали його етнічну і культурну єдність з усім українським народом, виступали за навчання в школах рідною мовою, виділявся письменник і педагог Олександр Васильович Духнович (18031865). Хоча він поділяв реакційні погляди москвофілів, у своїх поетичних творах Духнович висловлював любов до рідного краю, оспівував його красу, співчував гнобленому феодалами люду Закарпаття, заявляв про єдність закарпатців з усіма українцями (вірші Я русин бил, есмь і буду, Піснь простонародна та ін.).
Повне завершення становлення нової української літератури, утвердження в ній реалізму й народності, остаточне літературне оформлення української національної мови завершилося у творчості великого національного поета Тараса Григоровича Шевченка.
З появою глибоко народних за змістом і високохудожніх за формою творів Шевченка українська література посіла чільне місце серед інших слов'янських літератур і вийшла на світову арену. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, писав М. Чернишевський, малоруська література не потребує будь-чиєї прихильності.
Друкарство. Журналістика.
Для розвитку всієї культури й особливо літератури велике значення має друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього близько 20 друкарень, до того ж погано обладнаних і устаткованих. Серед друкарень України найширшу видавничу діяльність розгортали друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів.
Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика з'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета Харьковский еженедельник (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання щотижневої літературної газети Харьковские известия, заснованої журналістом А. Вербицьким (видавалася до 1824 p.). Наприкінці 30-х років у губернських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети Губернские ведомости. У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал Харьковский демократ. У 18161819 pp. у Харкові ж видавався журнал Украинский вестник, а в 18241825 pp. Украинский журнал.
Протягом 3040-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників: Украинский альманах (у Харкові, 1831 p.), дві книги альманаху Утренняя звезда (у Харкові, 1833 p.), альманах Ластівка Є. Гребінки (у Петербурзі, 1841 p.), альманах Сніп О. Корсуна (у Харкові, 1841 p.), чотири випуски альманаху Молодик І. Бецького (3 в Харкові, 1 у Петербурзі, 18431844 pp.), Южный русский сборник А. Метлинського (у Харкові, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника Киевлянин М. Максимовича (у Києві, 18401841, 1850 pp.).
Слабо була розвинута періодична преса в західноукраїнських землях. У цей час там були видані деякі альманахи, зокрема Вінок русинам на обжинки (у Львові, 18461847 pp.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета Зоря Галицька, як орган Головної руської ради (до 1851 p.).
Зародження професійного театру, музика.
В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні мистецтво. Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д. Трощинського в с Кибинцях на Полтавщині, Г. Тарновського в с Качанівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.
Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі російськими й польськими, а Галичині німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси водевілі, оперети, драми, трагедії російських та іноземних авторів Гоголя (Ревізор, Одруження та ін.), Фонвізіна (Недоросток), Шекспіра (Отелло, Гамлет), Шіллера (Розбійники) та ін.
У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М. Щепкіна були поставлені п'єси Наталка Полтавка і Москаль-чарівник І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І. Штейна, визначним артистом був К. Соленик (18111851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П. Мочалова, коміка А. Мартинова та ін.).
На основі і під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори (Українська симфонія й Симфонія сольмінор (з Козачком) невідомих авторів) і пїсні-романси, які набули великої популярності (Віють вітри, Сонце низенько та ін.) Великий російський композитор М. Глинка, живучи в 1838 р. в маєтку Г. Тарновського в с Качанівці на Чернігівщині на основі народних мелодій на слова поета В. Забіли написав пісні Гуде вітер вельми в полі і Не щебечи, соловейку. Він також почав писати симфонію Тарас Бульба. Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О. Аляб'єв і М. Маркевич.
Видатним оперним співаком і композитором став Семен Степанович Гулак-Артемовський (18131873), походженням з містечка Городищі (тепер місто Черкаської обл.). Коли Гулак-Артемовський навчався в Київській духовній семінарії, його спів почув М. Глинка і забрав до Петербурга (1838 p.), де й керував його навчанням. Після продовження навчання в Італії і блискучого дебюту у Флорентійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато років працював солістом в оперних театрах Петербурга (18421864) і Москви (18641865). Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент Українське весілля (1851), музику до водевіля Ніч напередодні Іванового дня (1852), пісні Стоїть явір над водою (з присвятою Т. Шевченкові), Спать мені не хочеться (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу Запорожець за Дунаєм.
Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчість відомого живописця й графіка Василя Івановича Штернберга (18181845), що був одним з найближчих друзів Т. Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: Водяний млин на Україні, Качанівка, Вітряки в степу, Ярмарок в Ічні, Переправа через Дніпро під Києвом та ін.
Велике місце в українському живопису й графіці займає Т. Шевченко. Сприйнявши все краще від своїх учителів, він у своїх численних картинах і гравюрах різних жанрів портретному, побутовому, історичному, пейзажному реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, блудних синів, бідних казахських дітей-байгушів та ін., створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторінок з її історичного минулого. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортрети, і портрети М. Щепкіна, К. Брюллова, Ф. Толстого та ін., і Катерина, і серія офортів Живописна Україна, до якої ввійшли шість офортів: У Києві, Видубицький монастир у Києві, Судия рада, Старости, Казка, Дари в Чигрині 1649 року. Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії Кам'яні хрести в Суботові, Чигиринський дівочий монастир, акварелі Мотрин монастир, Богданові руїни в Суботові, Чигирин з Суботівського шляху та ін. Перебуваючи в засланні, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць (Форт Кара-Бутак, Укріплення Іргиз-Кала, Укріплення Кос-Арал взимку, Місячна ніч на Кос-Аралі та ін.) і в ряді картин відобразив тяжке життя казахського народу (Т. Шевченко і казахський хлопчик, що бавиться з кішкою, Байгуші та ін.). У серії малюнків Притча про блудного сина (Програвся в карти, У шинку, У хліві, На кладовищі, Серед розбійників, Кара колодкою, Кара шпіцрутенами, У в'язниці) Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпосницького режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів, трагедію .блудних синів. Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.
У першій половині XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним із найвидатніших був виходець з України, родом з містечка Ічні, Іван Петрович Мартос (17541835), що працював у петербурзькій Академії мистецтв професором (з 1794) і ректором (з 1814). Кращими творіннями Мартоса є пам'ятник Мініну й Пожарському на Красній площі в Москві (.1818), пам'ятник Рішельє в Одесі (1823 1828), а також деякі пам'ятники-надгробки, зокрема фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі (18041805).
До кращих зразків монументальної скульптури належить тріумфальна колона Слави, побудована в 1805 1811 pp. на круглій площі в Полтаві за проектом відомого російського архітектора Тома де Томона з участю російських скульпторів Ф. Щедріна і М. Якимова на честь століття перемоги Петра І над шведськими військами в Полтавській битві.
У Києві за проектами відомого академіка архітектури В. Беретті були споруджені будинок університету (1842) і будинок інституту шляхетних дівчат (1843), що є кращими зразками архітектури російського класицизму.
У 1811 р. в Катеринославі російський архітектор В. Стасов збудував Присутствені місця.
Наприкінці XVIII у першій половині XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У місті Умані на Київщині (тепер Черкаської обл.), у маєтку колишнього польського магната Ф. Потоцького в 17961805 pp. і 18361859 pp. був збудований прекрасний парк Софіївка. У першій період його будівництвом керували бельгійський інженер Л. Метцель і садівник-кріпак Заремба, а потім уманський архітектор Макутін. Розташований у руслі річки Кам'янки, цей парк площею 177 га мав багато чудових штучних споруд, збудованих руками кріпаків, водойм, водоспадів, шлюзів, гротів, каскадів, фонтанів, альтанок, скульптур.
На Київщині ж, в околицях міста Білої Церкви в долині річки Рось на площі близько 180 га розкинувся парк Олександрія, першим садівником якого і керівником будівництва був Моффо.
У 1834 р. на Чернігівщині почав створюватися Тростянецький дендропарк, що став чудесним куточком природи.